Ми вирушали на Схід, як і всі волонтери, повні рішучості довезти якомога більше провіанту та інших життєво важливих речей нашим хлопцям в гарячій точці на цій безбожно застиглій серед зими війні. Ми втискали в перевантажену машину нагальні дрібниці, що раз у раз вислизали, тому ми штовхали їх назад в усі щілини, та ще пару годин воювали за дорогий простір на виїзді з міста. Мене посадили серед цієї непосидючої нагальності, яка всі години шляху звалювалась на мене з усіх боків, штовхаючи, не дозволяючи спати. Особливо впасти на голову норовили найдивніші з усіх екзотичних замовлень, як мені сказали, за всю волонтерську епопею в цій війні. Бо вже на виїзді з міста, на моє наївне питання у трубку комбату – «А що вам такого смачного, самого-самого, хочеться?» І бас з хрипотою з трубки по гучномовцю раптом всіх моїх супутників привів в стан шоку: «Та у нас все є! Та, чесно! .. Ну, може одне … Моїм хлопцям … мм, кока-коли б, ммм – і гамбургерів! … На всіх! Хлопцям кращий подарунок, скучили за цим ділом». «Є, комбат!», випалила я. І тут же скупила замовлення з макчікенамі з чікенбоксами, і втиснули під стелю нашого бусика. Особливо незговірливою була піца, вивалювалась упереміж з касками. Та всі вижили, і ніщо з екзотики не постраждало. Мої супутники – «учаділи» від сміху.

А як же раділи на ранок хлопчаки, що повертались з передка, з нічного чергування, усім цим холодним макчікенам! Ніякі вмовляння «розігріти, то ж мить справи!» – не розглядалися. ДУК на хвилинку забув про війну і став по-дитячому щасливим, забуте життя через щілину заглянуло в розхристані життя.

Однак і ми були винагороджені. Нас тут же ж взяли з собою на захист «Неба»! Це майже зруйнована вишка, в 300 метрів заввишки навпроти обломків Донецької Аеропорту, до цього часу все ще стратегічно важлива точка. Вдень і вночі ці місця прострілюються. Навіть дістатися до неї нереально складно, потрібно пробігти по відкритій місцевості на мушці російських снайперів, перед самим носом мінометників, та поміж іншим ворожим залізом противника. Для хлопців, що оберігають «Небо», потрібно спромогтися кожен Божий ранок під прицільним вогнем підніматись на висоту «Неба» в сотні метрів, так, щоб не осчасливити свого голодного до кожної смерті ворога. І так – щоранку й щовечора.

Ми пройшли своє бойове хрещення «небом» – «на землі». Бій був не довгим, але після нього я краще стала розуміти, чому так затягує ця справа – оборона свого неба й землі.

У середині дня почався мінометний дощ, з гаубиць й градів,і  ми повалили в підвали. Не було страшно, швидше весело, хлопчики ж – хто веселився, сміючись над промахами ворога, їх косоокістю з криворукостю, хто напівспав, хто не без цікавості дивився в об’єктив камери, згадуючи свої чудернацькі історії. Задували історії та пишалися своїм насельником ДУКа, голландцем, прекрасним фотографом та волонтером Правого Сектора, смуглявим та юним. Одного разу він залишився, не поїхав в Голландію. Та,  як сам каже – став бандерівцем Правого Сектору. Ну ось, і як тут не згадати байки ворожого ТВ-каналу з давніми замочками про засланих іноземців до лав укропів, та й, що важливо – негрів! І, справді, весело. З того, що голландець каже – бійці не розуміють нічого, окрім одного твердження, що він істинний «син полку» ПС, і дуже пишається цим. Я взяла у голландця коротке інтерв’ю, як раптом жартома, з’ясувалося що він, насправді – за мир у всьому світі, а тут – лише як літописець. А, в цілому, проти всякої війни. І тут раптом з’ясовується, що вони всі тут так думають, усі за той давно небачений і нечутий мир. І після всіх розмов з бійцями стало зрозуміло, найкращим таким і є істинний боєць ПС. Той , що за мир у всьому світі…  Тут, де все здається ірреальним, іграшковим, та разом з тим, таким справжнім, що далі, мабуть, залишається – тільки вічність.

Серед таких світлих, добрих, таких прекрасних людей, натхненних та таких живих, яких, боюсь, більш ніде і ні в якому кутку світу, куди мене не заносило – знаю точно! – не бачила і не побачу, ніде не віднайду. Таких світлих й рвучких, як два бійця, що разом, ніби то вони «сіамські близнюки», мої улюбленці: «Гонта» та «Ангел». Їх світлість й життя настільки переповнює їх, що вони проростають в тебе, залишаючись навічно рідними. Людяність зашкалює так, що хочеться, щоб тебе вщипнули, бо ти впевнений на всі сто – це фантастичний світ Андрія Платонова, це його герої, з їх світлими глибинами, з пекучою чистотою, що жалить у серце і обпікає очі, з чевенгуровими просторими душами, потужними, ваговитими, з біблійним «котловановим» побутом, легкої й густої людяності в усьому, в словах, усмішках.

У вже в іншому будиночку на самому краю цього нашого світу, впритул з лінією зіткнення з стіною вогню росіян, двоє хлопців – «привидів» іловайського «котла», що пройшли ту «дорогу смерті» та російський полон, зиму стримування ворога у Донецькому Аеропорту, добре не розуміли, мабуть, мої наївні питання. «А скільки потрібно часу, щоб прийти до пам’яті після сімнадцяти «аеропортівськіх морозних діб» тим, кого там «забули» в день ротації, з задавненою контузією »? «Рембо» – «привид» Іловайська та ДАПу  відповів так, немов зовсім думав про інше: «Звідти не повертаються. Тому, що коли гине твій «брат» поруч,  цього не прийняти ніколи. Тобто, того, що більше він, мокрий від вранішнього душу більше ніколи, сміючись, не загляне у твій бліндаж, не потягне потай з столу порізану ковбасу, а потім  не буде рубити на всіх дрова. З такою порожниною в твоєму житті – воно стає іншим – чужим тобі, як і ти сам для себе. Ти звідти не повертаєшся, то вже не ти. Хтось інший. Лікуватись від цього марно».

Біля каміну «мої примари» згадують ті «котли», кожен свою дорогу звідти, полон, свої «питання» у простір без відповідей. Хлопчик, якому перевалило ледь за 18, зайнятий улюбленою справою. Він вдень і вночі збирає і розбирає свій потужний арсенал, міномет, інші тяжкі іграшки. Питаю: «Ти теж у черзі стояв на «дорогу життя», рвався, як всі? Чому?» З сонячною усмішкою відповідає, не випускачи «іграшок»: «Так хто ж не рвався туди»! І так само легко поступається мені своїм затишним місцем на ніч. І тут вже біжить лагодити «іграшкові» механізми, змащувати на ранок.

Мені там було й насправді до дивного затишно у волонтерському спальнику слухати усю ніч канонади тих колискових з «градів» та гаубиць, рахуючи: ось біля села, будинку, поруч, близько, біля аеропорту, далі, зовсім далеко. Раптом ловлю себе на незрозумілому відчутті, слухати цю симфонію – то що це щось таке важливе, майже грандіозне, можливо – як підступитись до місця, де зупинився та оселився Бог. Ні, не Той, старозавітний, що  поблизу Синаю, ні – Він тепер тут і наш, Свій,начебто «побратим», вже надто близький, зовсім рідний.

Надвечір біля каміна чиєїсь кинутої дачі я знову чітко розумію, серед цього побуту – на ділі ніякого побуту вже немає, це буття. Люди з біблійними душами, примарними від свого ж світла, впевнено живуть у літургійному часі, всередині, в його сердцевинні, вони не виходять звідти. У всякому разі, такими їх вихоплював мій зір, ті голоси, вчинки, пориви сердець, миттєві рішення . Це так, ніби слухати, як «у середині нічної глибокої тиші вічність тягне густу передвічну басову ноту». Так про подібне писала один майстер звукових змістів з ідеальним слухом, що добре розумівся на звукових полу – відтінках, Петро Чайковський.

Знала одне. Через кілька днів ці хлопці підуть вже по новій «дорозі життя» у крижаний катарсис, що на краю землі, в той, що – з одного гудливого металу, де нема дверей, ні вікон, бо застиглий стоїть у вододілі буття та небуття, добра та його порожнистого відображення. Там вони будуть відбивати потужні удари елітного російського спецназу з «мордору», забувши на крижаному вітрі, що їх пальці уже вросли в метал. А пальці ніг навіть і не поколюють, бо відчувати нічого, де тіло втратило буденні відчуття. Все це паперове взуття з одягом не для ураганного холоду, де від буржуйки майже нема користі. У світі шквалу льодяних та інших осколків, розривних снайперських, рикошетних свистів – примарний сон вже за межею розуму, і тому здається, що ти спиш. Від мочок вух і до мочок пальців – упевнений, життя давно не плине, розсудлива стрілка життя зупинилась.

А потім два молодих бійця вивішують над цим крижаним півостровом буття прапор. Противник розлючується настільки, що направляє туди всю свою вогневу міць. Хлопці сміються, заламуючи пальці: «Так, гранатометом по нам, РПГ, ПЗРК с гаубицею? Ви б ще винищувачів на прапор наслали! Ну, промахнулися?» У відповідь – російська добротна лайка та суцільне – «аллах акбар», і нова мінометна черга.

День наступний. Один з них отримує поранення, мало сумісне з життям, другий тягне його на собі, ризикуючи залишитися відкритим для снайпера, та витягає «брата». Але все ж втрачає.

У Волновасі, абсолютно випадково зустрічаю замполіта, який чимось відразу прикував до себе погляд. Може, що в густій бороді та увесь «забруднений» від пороху, в’ївся вже мабуть під шкіру. Коли знімала його на камеру, скупо повідав свою історію, щиро посміхаючись і немов ніяковіючи від кожного подиху життя. Він радів одній аптечці, що впала від нас в його руки – одна на всю гаубичну бригаду, як ялинковому подарунку самого Св. Миколая. Та знову шалено красиво посміхється, між тим промовляючи: – Ну, знати б заздалегідь, як тут воно, то закупили б собі валянки … – «А вам потрібні валянки»? – «Ну так, в землянці не відігрітися після чергувань, бо там» …

Вже не знаючи, що ще витягнути з порожньої машини, судомно намацую пакет з мізерними солодощами, винувато простягаю: – «Це ж з горіхами, це на користь» … А у відповідь, на автоматі, наче то в зображенні на візантійській фресці дев’ятого сторіччя, де в одній протягнутій долоні лежить просфора, а у відповідь їй – цілування, прихилення серця, потяг до її тепла… Так розпізнаю в замполіті отця священика. На моє запитання з тремтінням у голосі: – «А як ви знайшли золоту середину у цьому: для «не вбий» нема особливих умов та винятків, це ж важко?» – «Та важко. Але я відтягаю цю страшну годину, як можу, лиш сподіваюся: сьогодні хай мене омине вибір» .

Ця людина, повний стілької любові і доброти, і тим настільки красивий, що очей не відвести, виглядав як дитина – СТОЇТЬ – і мокне під дощем. Наче Іов, що все стояв би, так як Яків,  боровся б в ніч аж до: «поки Ти не благословиш» усіх нас. Так Моїсей би стояв, коли б зняв сандалі. І тоді, сидячи в машині, як і тепер, майже щодня, молюсь про таке просте: хай хоч сьогодні його омине випробування вибору, до котрого у любові своїй до неба й душі людської, не буде готовий ніколи.

Я тоді так і не розуміла, чому подобались усілякі звуки ночі  військового сходу, його вулиць, які переходити не бажано, бо на тому кінці – снайпер. А у двір без бровників не ходи – ніч просякнута крижаним решетом, свинцевими розривними, рикошетними ударами та свистами. Моя кімнатка – у зоні ризику, на лінії вогню, бо з боку терміналу. І «гради» не тихнуть з «гвоздиками» й «буратінами», або то з «нонами». Зате вранці вже наші РПГ відтягнуться. І вогневі позиції підуть в небуття.  Всім, чим дозволено по Міським угодам буде наша відповідь елітному російському спецназу, жорстко. А потім 200-ті з тих, кого на нашу землю не звали, що заглянули сюди не «чайку попити» випроводять у Ростов у складі більш як двох сотень одиниць. Хотілось би запитати – навіщо було потрібно так далеко тягнутись, мерзнути, щоб отак повертатись? Та пізно.

Наші спецназівці з охопленої вогнем точки, де застрягли надовго, все ж таки повернулися. Просиділи там 17 днів. Вони також колишні іловайські «примари». Усі контужені. Вийшли з вогню у своїх «шкіряних ризах» – в обгорілій до шкіри сплавленій «примарній одежі». Їх накрили гранатометним та з РПГ, і противотанковимими. Сьогодні, через 14 днів, з усією тією ж їх контузією, «примари» йдуть до нової точки.

Доки багато чого мені не осягнути. Зате швидко дізналася про одне: хлопчикам нашим потрібні хутряні рукавиці, валянки, потужні груби на дизельному паливі, чесний та людяний одяг від нас, транспорт, паливо – щоб хоч поранених з полю бою вивозити, потрібна просто наша людяність.

І щоб там їх більше не забували ті, хто повинен їх повертати, витягували б ті, що в штабах та в теплих дублених шубах.

Ось вони «дні тиші». ЗМІ запевняють – у нас, схоже, менше гинуть. І непоміченими залишається гибель моїх прекрасних ангелів у тому примарному перемир’ї. Хочу прокричати їх імена, кожного, кого більш не побачу, хто залишився лежати у льодовій пустелі, дивлячись своїми пронизливими синіми й карими оченятами в своє небо. Щоб вони ніколи не стали забутими кимось, «примарами» …

Пройшов рік, як Дмитро Куліш повернувся з полону додому після дев’яти місяців катувань. Сьогодні ми з ним згадуємо, яким був полон для нього. Якими дивними бувають перетини долі… Два полони – двох противників, майже одночасно: «Семьорка» -там, тут – «Француз». Ніби в протистоянні, як первірка чи вийдуть з своїх випробувань людянішими і з честю, чи кардинально іншими?. Їх зустрічі на лінії вогню та в полоні котроюсь мірою стали поворотними точками у цій непростій історії.

В мирному житті, до війни, вони були філологами, Дмитро – вчитель, «Француз», Юрій. Юрчено – у Франції – драматург, в Росії відомий поет. А ось з початком війни «Француз» – права рука «Стрелкова»-Гіркіна, до якого їхав під прикриттям, маскуючись під французького журналіста. Вже через рік після свого двотижневого полону він читатиме свої вірші у Кремлі про те, як його взяв у полон «Семьорка».

Дмитро Куліш, з позивним “Семьорка” – боєць батальйону “Донбас”, виконуючий обв’язки командира підрозділу. Коли він знаходився в руках днр-івців сьомий місяць, дружині Світлані Куліш із СІЗО ДНР прислали вирок від 14 січня 2014року з постановою: 20 років позбавлення волі. У результаті тортур були переламані майже усі кісточки. Пізніше дружина отримує мед/висновок: компресійний перелом хребта грудного та поперекового відділу, 4 і 11 позвонків Перелом двох ніг, перелом ребер – два під правою ключицею, два зліва посередині, тріщина лівої кисті, перелом правої кисті руки, перелом великого пальця лівої руки, перелом безіменного пальця правої руки. Переломи: по три пальці на обох ногах, перелом правої стопи, тріщини обох колінних чашечок. Перебиті стегнові сухожилля так, що не відчуває ніг. Опущені нирки. Струс головного мозку. Осколкове поранення правої ступні. Два осколкових поранення потиличної частини голови і правого вуха. Дві контузії від18 і 29 серпня.

Повернення Дмитра з полону було не простим. Йому відразу було відмовлено навіть в надії на обмін. На весні 2016 року комбат»Рем» з «ПС» взяв у полон бойовика Віктора Коробкова – нерідного сина впливового командира 5-ої роти, так званої «ДНР». Коробков старший приклав не аби скільки зусиль, щоб обміняти свого сина на важливого для обох сторін Дмитра Куліша. Самотужки виягнув Дмитра з СІЗО та навіть проявив до нього незвичну для обставин турботу. Довгий час усі спроби обміняти полонених закінчувалось невдачею. Лише 4 червня 2015р на нульовому блокпості був проведений обмін

 – Дмитре, почнемо з того, як потрапили до полону та куди саме?

До полону ми потрапили, коли виходили з Іловайську, який тримали 10 діб. Ми увійшли в так званий «зелений коридор», і почався обстріл підрозділами РФ з усього озброєння, що в них було. Це 131 ДШБ та 6 танкова бригада. Після 36 годин бою в с. Червоносільське ми вимушені були здатись до полону. Нам пообіцяли  російські офіцери, що поранених буде передано представникам Міжнародного Червоного Хреста. Але вони так і не дотримались слова «Донбас» вони не повернули, а продали до так званої ДНР. Їхні “терористи” відразу вивезли 112 бійців «донбасівців» до колишньої будівлі СБУ, де вони й утримувались хто півроку, хто рік, хто більше.

 – Коли Ви були поранені?

Під час бою, на виході з «коридору». Коли нас брали, в мене були три кульових поранення голови, 2 важкі контузії, травмована ступня. І була одна можливість повернутись з пораненими додому, та, як командир підрозділу, не зміг покинути своїх бійців напризволяще. Коли ми прибули до СБУ, то вже там почались тортури, побиття, моральний тиск, усе, що можливо собі уявити і ні, окрім гвалтувань.

– Зрозуміло, ґвалтування, то виключно прерогатива російського ФСБ. Можете детальніше про ці тортури?

Били руками, ногами, дубинками, прикладами, подовжувачами від комп’ютерів, від котрих «лопались» ребра. Бійками били так, щоб було зрозуміло: коли з тіла зійшла абсолютна чорнота від крововиливів, то я нарахував 55 відбитка дубинки тільки на одному лівому коліні. Сам здивувався, як таке можливо. Був синій, а точніше – чорний увесь. Особисто на мені, розламувались гумові дубинки, я навіть не знав, як це можливо, щоб гумова дубинка при ударі об тіло могла розлетітись на друзки. Виявляється, що може. Деяким хлопцям вони одягли целофановий кульок на голову, душили, а ті втрачали свідомість: так звана «російська маска» У тому приміщені були стіни під два метри, закладені керамічною плиткою , то на всю висоту до самої стелі вона заливалась кров’ю під час допиту. Знову ж, у мене були контузії, кров йшла носом і ротом, з вух, а при ударах розліталась повсюди.

Їжа була на межі з не їстівною. Нам давали протухле зерно, яке заливали гарячою водою. Майже гниле, бите зерно, з якого робили неїстівну несолону кашу з піском. Чи то вони з підлоги зерно замітали, чи як, але щоб їсти, ми зливали всю нашу кашу до плафону, що зі стелі, заливали холодною водою, розколочували так, щоб пісок осідав на низ, після чого вже намагались те їсти, більш менш без камінців чи піску. Один раз дали суп. Думаю, о! Виявляється, вони поналивали туди солярки. Що ж, сиділи і виловлювали з солярки картоплю. За два місяці, усі мої хлопці втратили 5о відсотків своєї ваги. Пересуватись було важко. Нас тримали у бомбосховищі СБУ, в якому не вистачало повітря, вентиляція не працювала. Якщо потрібно було підійматись нагору, то на шляху втрачали свідомість. Тільки після вже таких випадків падінь почали ненадовго виводити подихати повітрям. У мене особисто на третьому допиті було 13 переломів кісток, включаючи перелом тазу, компресійний перелом хребта. Ось так перевиховували.

– А що саме вони хотіли почути на допиті?

Конкретно – нічого. В основному, питали, «чого ти сюди прийшов?». А що можна на таке відповісти? «Чого прийшов?» – і били, навіть відповіді не дуже чекали. Я кажу, що мав захищати землю, вторглись, ось, російські війська, а вони:«А де ти їх бачив?» І сміються, і знову б’ють  Або: «Куди заховав спецзброю? Кажи, це тобі «зачтется.» – «Яку спезброю? Нічого не знаю».

Коли ми в Іловайську брали в полон їхніх, то серед них були не тільки росіяни. Був навіть словак та француз. Обидва пізніше казали, що вони «летописці» та журналісти. «Француз», Юрій Юрченко, на ділі був з Росії, хоча довгий часі і жив у Франції.

– Наскільки знаю, що Вас найбільше катували і надо за те, що там знали – саме «Семьорка» узяв у полон цих «важливих пташок»?

Просто, ті «пташки» мене найкраще запам’ятали. Я ж величезного зросту, весь час на передку, без балаклави, то після звільнення вони своїм і розповіли: «Семьорка» брав у полон, жорстко брав, що «Французу» нібито зламав при цьому ногу та ребра. В мене є фотографії від 19 числа, де полонені всі в задовільному стані, не скалічені, Юрченко стоїть на своїх ногах, розмахує руками, щось пояснюючи. Якби був перелом, то не стояв би на ногах. А з поламаними ребрами, знаю по собі, руками не станеш розмахувати. Та ще на мене кидався так, що ледве стримували, як це видно на фото. Зрозумійте, кому була потрібна медична допомога, усім вона була надана. Пам’ятаю, що коли зтикнулись з цією групою на лінії  вогню, зав’язалась сутичка. «Француз» впав на ногу, і, певно, вивихнув. Бо відразу попросив вправити. І ми йому там же на місці її вправляли. Це війна, взяти в полон так обережно, щоб нічого не сталось, не можливо. Вони були озброєні, при шевронах, «Француз» кричав, що він права рука Гіркіна, «неприкосновенний», і таке інше. Вів себе дуже непристойно, похабно, крив усіх «матом», посилав куди йому заманеться. А тепер він тут – поет, драматург та «преса». Яка з них обох «преса», якщо вони йшли при зброї в розвідку, та ще й так далеченько до нас забрели? «Француз» був з висячою на нозі кобурою, яку ми на місці й зняли, коли всіх роззброїли. Так, ми усіх полонених тримали у школі, цих двох заховали у шафки, а куди ще? Ми ж були в котлі, мали тільки цю шкільну будівлю. А по нам вели масований вогонь важкою артилерією, «градами», «ураганами», мінометами з калібром 82 і 120, «саушками», танками. Все це стояло поряд зі школою, біля місцевої лікарні, так, що вони навіть в своїх попадали. То ці залізні шафи затриманим під час цих обстрілів не раз життя рятували. 24 серпня їх вивезли з «Іла», то ж пробули в нас 5 днів, а в цілому їх полон тривав всього 2 тижні, а не 3 місяці, як розказують, плачучи усюди зараз, з 19 серпня по 7 вересня. Тут ніяк не три місяці. Їх відразу обміняли і 14 вересня «Француз» уже знову був у Донецьку у «сепарів», де я і бачився з ним.

– А Вам чи Вашим бійцям у полоні надавалась медична допомога?

Наголошую, ніякої медичної допомоги військовополоненим бійцям Національної Гвардії батальйону «Донбас», ніхто не надавав. Ніякої! Жодної. Ламали кістки. Показово возили в травмпункт. Двічі за весь час. Ці поїздки не мали ніякого сенсу. Виходив лікар, що скреготав зубами, що аж іскри йшли, та казав – «чого лежиш, вставай та йди». Ну я й відповів – «прийде час і піду». За що сепар прямо у травмпункті загнав мені штик ножа у праву ногу по саму рукоятку, шрам залишився величенький. Другий лікар зробив імітацію рентгену, і то тільки тазу та лівої руки, котра була зламана у трьох місцях та перелом кисті й двох пальців. Цей лікар був трохи терпиливіший до нас, довго розглядав знімок переламаного тазу, розуміючи, що перелом отримано не в бою, а результат побоїв.

– У будівлі колишнього СБУ скільки знаходилось на той час ваших полонених бійців?

Було 112 наших бійців. Били всіх, але мене мабуть найкраще. В зв’язку з тим, що брав полонених, що був командиром підрозділу. У них на той час вже були непоганіі технічні засоби з функцією радіо перехвату (цікаво – звідки?). Вони записували наші переговори по рації. І тих, чий голос чи ім’я в переговорах лунало найбільше, тих більше і катували. Ще ж інших били так, що деякі не витримували і те зрозуміло, тут не до образ. Деякі приходили та казали, вибач, так били, що не зміг терпіти, трішки здав тебе.

– Все ж таки, за що били?

За те, що існуєш. Один «вєжлівий офіцер» з Пітеру запитав: «Чого сюди прийшов?» – «Ну а ти чого з Пітера сюди прийшов?» От він витягнув мене, поколотив, і вся розмова. Чотири рази хотіли вирізати ножем очі. Шість разів намагались розстріляти, ставили до стінки, чотири рази з того був впевнений, що дійсно вже все. Коли не ходив, посадили на стілець у кабінеті, показово розстелили плівку целофанову, «чтоб чистенько у нас било». Вимагали перейти на їх сторону. І знімали все це. Ось давай, показово ти перейдеш, а ми тоді… А якщо вже не переходиш, то давай будемо розстрілювати. «Ну, давайте, розстрілюйте».

– Ви пам’ятаєте тих, хто катував?

В лице – всіх. А по позивним, ті, хто приймав участь в моєму каліцтві найбільш жорстко, це – «Адреналін», «Садист», «Рулет», «Жора», «Ник», «Сокол», а з так званої контррозвідки – «Молчун», «Заєць», «Тринадцятий». По фото ідентифікую всіх, хто бив наших хлопців.

– Рідним могли телефонувати?

Кого вони не збирались повертати, тому не давали такої можливості. Один тільки раз, коли вирішили перевести до СІЗО,  умовив дозволити мені один дзвінок до жінки.

– Коли перевели до СІЗО, побиття подовжувались?

Там офіцери пенітенціарної служби знову таки побили, зламали грудну клітину, добряче наклепали голову. Так, що на голові з’явилась гематома, як півлітрова банка. Відразу мене кинули «на убой в камеру до смотрящего за тюрмой». А потім перевели у карцер, в якому провів півроку. З нього мене не випускали взагалі, не на прогулянку, ні до лікаря протягом двох місяців. Там все ще прийнято, що кожний понеділок приходить медпрацівник та запитує – як справи? Вечірня та вранішня перевірки такі – заходить корпусний і перевіряє стан, бо зміну здає. Але мої двері ніколи ніхто не відкрив.

– Після цих місяців карцеру чи надавалась якась медична допомога?

Це смішно, так називати їхню допомогу! Моя дружина на той час  через «тюремну пошту» просила: « та дайте вже хоч якісь знеболювальні». Головні болі були жорсткі. Нормальні люди є всюди, навіть серед «зеків», вони іноді і доставали мені знеболювальні, такі як цитрамон.

– Чому Вас вирішили не повертати?

еякі великі перемовники, донесли до них дику думку, що я снайпер і що в мене «руки по лікоть в крові». Мені вони планували дати вищу міру, і дали б, аж бігом Та врешті, мене було засуджено якимось їхнім судом до 20 років.

– Відводили до суду? Що інкримінували?

Нікуди мене не водили. Що інкримінували– поняття не маю. У мене на руках тільки були якісь папірці з «головного слідчого управляння МГБ ДНР». У них якісь дикі поняття. Знаю хлопця, якого вони засудили до 3о років суворого режиму і ще на 2 роки без права пересування. Що це значить – не знаю. Але ось цей Євгеній Чуднецов повинен сидіти у них 32 роки. До того, він сам з Макіївки. У нього були розламані усі передні зуби навпіл. Питаю його: «Ого, як це?» – «Плоскогубцями ламали».- «Ага, зрозуміло».

– Мені не ясно, як без медичної допомоги могли правильно зростись переломи?

Зрослись неправильно. Але зараз уже ніхто їх назад ламати не буде. З хребтом проблеми. Якщо щось важке підняти, то можна знову злягти надовго. Ми з цим всім боремось якось, але… Слава Богу, є руки – ноги.

– Знаю, від Вашої дружини Світлани, що за Ваше звільнення у неї виманали 150 тисяч доларів. А у Вас – також?

У мене особисто, ні. А іншим, чув, пропонували. Коробкову, що готував мій обмін, одна «особа» запропонувала щоб «всьо пройшло нормально», дати їй 2 тисячі доларів. (Ім’я не вказуємо з питань безпеки тих, хто в полоні). Один за 100 доларів в день обіцяв зняти тортури.

– Старший Коробков, що готував обмін, там був «впливовим» на той час?

Мені він казав, що у своєму житті відсидів дев’ять з половиною років. Тепер же він вже був командиром 5-ої роти та мав зв’язки в МГБ. Захарченко особисто підписав йому дозвіл на мій обмін. Після того через дві години він мене вивіз з СІЗО і заховав на території свого військового підрозділу. Тому у них вважається, що я втік зі слідчого експерименту, а не як пішов у обмін.

-Я знала Ю. Юрченка задовго до війни, у іншому житті. Це так жахливо, на що війна відкриває очі, чи коли знайом, друзі – встають «по іншу сторону барикад» «Француз» надто  негарно повів себе після свого звільнення. Можливо, Ви б хотіли щось йому на те сказати?

Мені не подобається вся неправда, що чую в кожному його інтерв’ю з нісенітницями про його утримання. Після недотримання свого слова, всіх надуманих історій, що тут сказати?. Всі ці наклепи обурюють. Мій побратим ніс його на собі з поля бою, бо той, бачте, ногу підвернув. Після повернення в Донецьк «Француз» сказав моєму побратиму, що зробить усе щоб він пішов перший у обмін, бо був гуманний до нього. Але побратим просидів з поламаними ребрами півроку «у ямі».

– Як вплинув полон на Ваше життя? Є якісь образи? Якісь особисті зміни відчутні?

Вплинув на здоров’я. Зараз мені присвоїли інвалідність 2 групи, є великі проблеми з тим, що були нанесені ці каліцтва. А образ ніяких. Зміни? Єдине що коли пізнаєш голод і холод, то тоді все стає на свої місця. Коли поряд тебе гинуть найкращі сини України, то тоді розумієш що вже не зупинишся, ніколи не пробачиш агресору, бо не повернути життів загиблих. Нема права людям продавати їхню смерть, а ті що продають – не мають права на життя!

На фото:

1. Дмитро Куліш, м. Мар’їнка, 2014 р.
2. «Француз» у Донецьку, перший з права.
3. Іловайськ, 19 серпня 2014 року.
4. Дмитро Куліш, м. Попасне, 2014 р.
5. Дмитро Куліш в Лисичанску з подарунками від Жириновського та партіі ЛДПР, база батальйону «Призрак», 2014 р.