Ми вирушали на Схід, як і всі волонтери, повні рішучості довезти якомога більше провіанту та інших життєво важливих речей нашим хлопцям в гарячій точці на цій безбожно застиглій серед зими війні. Ми втискали в перевантажену машину нагальні дрібниці, що раз у раз вислизали, тому ми штовхали їх назад в усі щілини, та ще пару годин воювали за дорогий простір на виїзді з міста. Мене посадили серед цієї непосидючої нагальності, яка всі години шляху звалювалась на мене з усіх боків, штовхаючи, не дозволяючи спати. Особливо впасти на голову норовили найдивніші з усіх екзотичних замовлень, як мені сказали, за всю волонтерську епопею в цій війні. Бо вже на виїзді з міста, на моє наївне питання у трубку комбату – «А що вам такого смачного, самого-самого, хочеться?» І бас з хрипотою з трубки по гучномовцю раптом всіх моїх супутників привів в стан шоку: «Та у нас все є! Та, чесно! .. Ну, може одне … Моїм хлопцям … мм, кока-коли б, ммм – і гамбургерів! … На всіх! Хлопцям кращий подарунок, скучили за цим ділом». «Є, комбат!», випалила я. І тут же скупила замовлення з макчікенамі з чікенбоксами, і втиснули під стелю нашого бусика. Особливо незговірливою була піца, вивалювалась упереміж з касками. Та всі вижили, і ніщо з екзотики не постраждало. Мої супутники – «учаділи» від сміху.
А як же раділи на ранок хлопчаки, що повертались з передка, з нічного чергування, усім цим холодним макчікенам! Ніякі вмовляння «розігріти, то ж мить справи!» – не розглядалися. ДУК на хвилинку забув про війну і став по-дитячому щасливим, забуте життя через щілину заглянуло в розхристані життя.
Однак і ми були винагороджені. Нас тут же ж взяли з собою на захист «Неба»! Це майже зруйнована вишка, в 300 метрів заввишки навпроти обломків Донецької Аеропорту, до цього часу все ще стратегічно важлива точка. Вдень і вночі ці місця прострілюються. Навіть дістатися до неї нереально складно, потрібно пробігти по відкритій місцевості на мушці російських снайперів, перед самим носом мінометників, та поміж іншим ворожим залізом противника. Для хлопців, що оберігають «Небо», потрібно спромогтися кожен Божий ранок під прицільним вогнем підніматись на висоту «Неба» в сотні метрів, так, щоб не осчасливити свого голодного до кожної смерті ворога. І так – щоранку й щовечора.
Ми пройшли своє бойове хрещення «небом» – «на землі». Бій був не довгим, але після нього я краще стала розуміти, чому так затягує ця справа – оборона свого неба й землі.
У середині дня почався мінометний дощ, з гаубиць й градів,і ми повалили в підвали. Не було страшно, швидше весело, хлопчики ж – хто веселився, сміючись над промахами ворога, їх косоокістю з криворукостю, хто напівспав, хто не без цікавості дивився в об’єктив камери, згадуючи свої чудернацькі історії. Задували історії та пишалися своїм насельником ДУКа, голландцем, прекрасним фотографом та волонтером Правого Сектора, смуглявим та юним. Одного разу він залишився, не поїхав в Голландію. Та, як сам каже – став бандерівцем Правого Сектору. Ну ось, і як тут не згадати байки ворожого ТВ-каналу з давніми замочками про засланих іноземців до лав укропів, та й, що важливо – негрів! І, справді, весело. З того, що голландець каже – бійці не розуміють нічого, окрім одного твердження, що він істинний «син полку» ПС, і дуже пишається цим. Я взяла у голландця коротке інтерв’ю, як раптом жартома, з’ясувалося що він, насправді – за мир у всьому світі, а тут – лише як літописець. А, в цілому, проти всякої війни. І тут раптом з’ясовується, що вони всі тут так думають, усі за той давно небачений і нечутий мир. І після всіх розмов з бійцями стало зрозуміло, найкращим таким і є істинний боєць ПС. Той , що за мир у всьому світі… Тут, де все здається ірреальним, іграшковим, та разом з тим, таким справжнім, що далі, мабуть, залишається – тільки вічність.
Серед таких світлих, добрих, таких прекрасних людей, натхненних та таких живих, яких, боюсь, більш ніде і ні в якому кутку світу, куди мене не заносило – знаю точно! – не бачила і не побачу, ніде не віднайду. Таких світлих й рвучких, як два бійця, що разом, ніби то вони «сіамські близнюки», мої улюбленці: «Гонта» та «Ангел». Їх світлість й життя настільки переповнює їх, що вони проростають в тебе, залишаючись навічно рідними. Людяність зашкалює так, що хочеться, щоб тебе вщипнули, бо ти впевнений на всі сто – це фантастичний світ Андрія Платонова, це його герої, з їх світлими глибинами, з пекучою чистотою, що жалить у серце і обпікає очі, з чевенгуровими просторими душами, потужними, ваговитими, з біблійним «котловановим» побутом, легкої й густої людяності в усьому, в словах, усмішках.
У вже в іншому будиночку на самому краю цього нашого світу, впритул з лінією зіткнення з стіною вогню росіян, двоє хлопців – «привидів» іловайського «котла», що пройшли ту «дорогу смерті» та російський полон, зиму стримування ворога у Донецькому Аеропорту, добре не розуміли, мабуть, мої наївні питання. «А скільки потрібно часу, щоб прийти до пам’яті після сімнадцяти «аеропортівськіх морозних діб» тим, кого там «забули» в день ротації, з задавненою контузією »? «Рембо» – «привид» Іловайська та ДАПу відповів так, немов зовсім думав про інше: «Звідти не повертаються. Тому, що коли гине твій «брат» поруч, цього не прийняти ніколи. Тобто, того, що більше він, мокрий від вранішнього душу більше ніколи, сміючись, не загляне у твій бліндаж, не потягне потай з столу порізану ковбасу, а потім не буде рубити на всіх дрова. З такою порожниною в твоєму житті – воно стає іншим – чужим тобі, як і ти сам для себе. Ти звідти не повертаєшся, то вже не ти. Хтось інший. Лікуватись від цього марно».
Біля каміну «мої примари» згадують ті «котли», кожен свою дорогу звідти, полон, свої «питання» у простір без відповідей. Хлопчик, якому перевалило ледь за 18, зайнятий улюбленою справою. Він вдень і вночі збирає і розбирає свій потужний арсенал, міномет, інші тяжкі іграшки. Питаю: «Ти теж у черзі стояв на «дорогу життя», рвався, як всі? Чому?» З сонячною усмішкою відповідає, не випускачи «іграшок»: «Так хто ж не рвався туди»! І так само легко поступається мені своїм затишним місцем на ніч. І тут вже біжить лагодити «іграшкові» механізми, змащувати на ранок.
Мені там було й насправді до дивного затишно у волонтерському спальнику слухати усю ніч канонади тих колискових з «градів» та гаубиць, рахуючи: ось біля села, будинку, поруч, близько, біля аеропорту, далі, зовсім далеко. Раптом ловлю себе на незрозумілому відчутті, слухати цю симфонію – то що це щось таке важливе, майже грандіозне, можливо – як підступитись до місця, де зупинився та оселився Бог. Ні, не Той, старозавітний, що поблизу Синаю, ні – Він тепер тут і наш, Свій,начебто «побратим», вже надто близький, зовсім рідний.
Надвечір біля каміна чиєїсь кинутої дачі я знову чітко розумію, серед цього побуту – на ділі ніякого побуту вже немає, це буття. Люди з біблійними душами, примарними від свого ж світла, впевнено живуть у літургійному часі, всередині, в його сердцевинні, вони не виходять звідти. У всякому разі, такими їх вихоплював мій зір, ті голоси, вчинки, пориви сердець, миттєві рішення . Це так, ніби слухати, як «у середині нічної глибокої тиші вічність тягне густу передвічну басову ноту». Так про подібне писала один майстер звукових змістів з ідеальним слухом, що добре розумівся на звукових полу – відтінках, Петро Чайковський.
Знала одне. Через кілька днів ці хлопці підуть вже по новій «дорозі життя» у крижаний катарсис, що на краю землі, в той, що – з одного гудливого металу, де нема дверей, ні вікон, бо застиглий стоїть у вододілі буття та небуття, добра та його порожнистого відображення. Там вони будуть відбивати потужні удари елітного російського спецназу з «мордору», забувши на крижаному вітрі, що їх пальці уже вросли в метал. А пальці ніг навіть і не поколюють, бо відчувати нічого, де тіло втратило буденні відчуття. Все це паперове взуття з одягом не для ураганного холоду, де від буржуйки майже нема користі. У світі шквалу льодяних та інших осколків, розривних снайперських, рикошетних свистів – примарний сон вже за межею розуму, і тому здається, що ти спиш. Від мочок вух і до мочок пальців – упевнений, життя давно не плине, розсудлива стрілка життя зупинилась.
А потім два молодих бійця вивішують над цим крижаним півостровом буття прапор. Противник розлючується настільки, що направляє туди всю свою вогневу міць. Хлопці сміються, заламуючи пальці: «Так, гранатометом по нам, РПГ, ПЗРК с гаубицею? Ви б ще винищувачів на прапор наслали! Ну, промахнулися?» У відповідь – російська добротна лайка та суцільне – «аллах акбар», і нова мінометна черга.
День наступний. Один з них отримує поранення, мало сумісне з життям, другий тягне його на собі, ризикуючи залишитися відкритим для снайпера, та витягає «брата». Але все ж втрачає.
У Волновасі, абсолютно випадково зустрічаю замполіта, який чимось відразу прикував до себе погляд. Може, що в густій бороді та увесь «забруднений» від пороху, в’ївся вже мабуть під шкіру. Коли знімала його на камеру, скупо повідав свою історію, щиро посміхаючись і немов ніяковіючи від кожного подиху життя. Він радів одній аптечці, що впала від нас в його руки – одна на всю гаубичну бригаду, як ялинковому подарунку самого Св. Миколая. Та знову шалено красиво посміхється, між тим промовляючи: – Ну, знати б заздалегідь, як тут воно, то закупили б собі валянки … – «А вам потрібні валянки»? – «Ну так, в землянці не відігрітися після чергувань, бо там» …
Вже не знаючи, що ще витягнути з порожньої машини, судомно намацую пакет з мізерними солодощами, винувато простягаю: – «Це ж з горіхами, це на користь» … А у відповідь, на автоматі, наче то в зображенні на візантійській фресці дев’ятого сторіччя, де в одній протягнутій долоні лежить просфора, а у відповідь їй – цілування, прихилення серця, потяг до її тепла… Так розпізнаю в замполіті отця священика. На моє запитання з тремтінням у голосі: – «А як ви знайшли золоту середину у цьому: для «не вбий» нема особливих умов та винятків, це ж важко?» – «Та важко. Але я відтягаю цю страшну годину, як можу, лиш сподіваюся: сьогодні хай мене омине вибір» .
Ця людина, повний стілької любові і доброти, і тим настільки красивий, що очей не відвести, виглядав як дитина – СТОЇТЬ – і мокне під дощем. Наче Іов, що все стояв би, так як Яків, боровся б в ніч аж до: «поки Ти не благословиш» усіх нас. Так Моїсей би стояв, коли б зняв сандалі. І тоді, сидячи в машині, як і тепер, майже щодня, молюсь про таке просте: хай хоч сьогодні його омине випробування вибору, до котрого у любові своїй до неба й душі людської, не буде готовий ніколи.
Я тоді так і не розуміла, чому подобались усілякі звуки ночі військового сходу, його вулиць, які переходити не бажано, бо на тому кінці – снайпер. А у двір без бровників не ходи – ніч просякнута крижаним решетом, свинцевими розривними, рикошетними ударами та свистами. Моя кімнатка – у зоні ризику, на лінії вогню, бо з боку терміналу. І «гради» не тихнуть з «гвоздиками» й «буратінами», або то з «нонами». Зате вранці вже наші РПГ відтягнуться. І вогневі позиції підуть в небуття. Всім, чим дозволено по Міським угодам буде наша відповідь елітному російському спецназу, жорстко. А потім 200-ті з тих, кого на нашу землю не звали, що заглянули сюди не «чайку попити» випроводять у Ростов у складі більш як двох сотень одиниць. Хотілось би запитати – навіщо було потрібно так далеко тягнутись, мерзнути, щоб отак повертатись? Та пізно.
Наші спецназівці з охопленої вогнем точки, де застрягли надовго, все ж таки повернулися. Просиділи там 17 днів. Вони також колишні іловайські «примари». Усі контужені. Вийшли з вогню у своїх «шкіряних ризах» – в обгорілій до шкіри сплавленій «примарній одежі». Їх накрили гранатометним та з РПГ, і противотанковимими. Сьогодні, через 14 днів, з усією тією ж їх контузією, «примари» йдуть до нової точки.
Доки багато чого мені не осягнути. Зате швидко дізналася про одне: хлопчикам нашим потрібні хутряні рукавиці, валянки, потужні груби на дизельному паливі, чесний та людяний одяг від нас, транспорт, паливо – щоб хоч поранених з полю бою вивозити, потрібна просто наша людяність.
І щоб там їх більше не забували ті, хто повинен їх повертати, витягували б ті, що в штабах та в теплих дублених шубах.
Ось вони «дні тиші». ЗМІ запевняють – у нас, схоже, менше гинуть. І непоміченими залишається гибель моїх прекрасних ангелів у тому примарному перемир’ї. Хочу прокричати їх імена, кожного, кого більш не побачу, хто залишився лежати у льодовій пустелі, дивлячись своїми пронизливими синіми й карими оченятами в своє небо. Щоб вони ніколи не стали забутими кимось, «примарами» …
